Пленер відбувся 5-15 серпня 2012року. Художники творчо працювали в Верховині та Криворівні, відвідали музей Гуцульщини, Франкову хату в Криворівні, Музей Параджанова та музей народних інструментів. Художник з Києва Анатолій Фурлет провів майстер-класи "Живопис" та "Лялька-мотанка"

Організатор: громадська організація  КСА"ФЕСТ" м.Івано-Франківськ, президент Леонілла Жодік                      Допомога в організації:                                                                                                                               Відділ культури і мистецтв Верховинської райдержадміністрації, начальник відділу Мирослава Корнелюк

Генеральний спонсор:

Відпочинковий комплекс «Гердан-Верховина» с.м.т. Верховина (директори Олег Корнелюк та Любомир Коржук)

 Меценати:

- ТзОВ «КРОК-Імекстрейд» (директор Вадим Корчинський)

- Театр кіно «Люм'єр» (директор Лідія Шкрібляк);

- Друкарня «Місто НВ» (директор Роман Онуфріїв);

                 Список учасників:

1. Фурлет Анатолій (м. Київ)
2. Житарюк Анатолій (м. Чернівці)
3. Северин Ольга (м. Дніпропетровськ)
4. Сейтуєва Анжела (м. Дніпропетровськ)
5. Онанко Наталія (м. Чернігів)
6. Кузик Тетяна (м. Чернігів)
7. Войстрикова Наталія (м. Чернігів)
8. Юрченко Олександр (м. Кривий Ріг)
9. Дмитрик Наталія (м. Львів)
10. Константинова Лариса (м. Івано-Франківськ)
11. Совтус Юлія (м. Івано-Франківськ)
12. Кулішенко Юлія (м. Івано-Франківськ)
13. Сандюк Володимир (м. Івано-Франківськ)
14. Мельник Анатолій (м. Івано-Франківськ)

Важення про пленер художниці Тетяни Кузик (м.Чернігів ).

 На початку серпня жителі Верховини постійно наштовхувалися у мальовничих куточках свого селища на людей з етюдниками. «Хай Бог помагає!» — віталися та йшли у своїх справах. Добрі побажання справдилися, і 14 серпня у центрі Верховини відбулася виставка робіт 21-го пленеру художників України «Івано-Франківськ — Верховина — Фест». У списку запрошених були 14 митців з різних міст України (Київ, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Чернівці, Дніпропетровськ, Івано-Франківськ), в тому числі і три чернігівки.

Організувала пленер культурно-спортивна асоціація "Фест" за підтримки меценатів.

Івано-Франківськ

У це місто я закохалася одразу, лиш опинившись в історичному центрі. «Європа поряд!» — не полишала думка під час екскурсії. Охайні відреставровані будинки, рівні вимощені бруківкою вулиці, що перетинаються під різними кутами, і загальне відчуття небайдужого ставлення до свого міста як до власної домівки. Приїхали ми в неділю, половина магазинів не працювала: неділя — святий день, вихідний. Вулиці прикрашені металевими скульптурами, подарованими учасниками щорічних фестивалів ковальського мистецтва, що проводяться в Івано-Франківську.       І, звичайно, усі розмовляють українською.

Верховина

В дитинстві у мене була книга «Казки Верховини». Найбільше запам'яталися страшні історії про песиголовців — людей з собачими головами, які приходили вночі і викрадали дітей, та про мужніх опришків. Тож очікувала від зустрічі з Верховиною чогось незвичайного і навіть містичного. Все виявилося прозаїчніше — і водночас цікавіше. Песиголовцями, як пояснив художник з Івано-Франківська Володимир Сандюк, називали чингізів, вкритих вовчими шкурами. А волелюбний дух опришків, прагнення покладатися радше на себе, живуть в гуцулах і зараз.

Учасників пленеру гостинно зустрів відпочинковий комплекс «Гердан-Верховина». Зручні дерев'яні котеджі були оздоблені з примхливою фантазією і смаком. За будівельним матеріалом верховинцям далеко ходити не треба: гори вкрити височенними смереками, у річці Чорний Черемош повно гладенького каміння, а навесні ця ж річка виносить після повені гілки та корені чудернацьких форм, які стають твердіші за залізо. Вичищене та полаковане, це гілляччя стає в умілих руках химерною люстрою, балясинами, огорожею альтанки або ж шикарними меблями. Такими елементами декору нас подивував «Ґердан», сама садиба надихала на творчість. Навколишні краєвиди теж просилися на полотно, художники не встигали зобразити один мальовничий куток, як натрапляли на інший. Мінлива погода не заважала, адже гори, за які чіплялися низькі хмари, ставали ще живописнішими.

Відмінності

Звичайно, Україна одна, але люди в ній різні. Тож коли потрапляєш в інше місце, звертаєш увагу на місцеві особливості. Про українську мову вже згадувалося. А ось гуцульський діалект — це щось, половину слів спочатку просто не розумієш. Ще вразила гостинність місцевих жителів. Навіть офіціантки у кафе не обслуговують мовчки з похмурими обличчями, як у нас, а усміхаються, питають, чи смачно було, чи не треба чогось. Верховинці, навіть малі, віталися: «Добрий день» — якщо йдеш назустріч або «Хай Бог помагає» — коли щось робиш. У неділю ніхто не працює. Городів біля хат майже немає, оселі, навіть старі — чепурні, доглянуті. Вразили підвісні містки через Черемош — про такий атракціон чернігівці лише мріють. Місцеві жінки перебігали їх на підборах з мобілкою біля вуха, ми ж спочатку гойдалися в усі боки і хапалися за хиткі перильця. Втім, під кінець пленеру теж навчилися перелітати на інший берег. Вишиванки тут — не екзотика, а парадний одяг. їх одягають у неділю, на святата. В школах на урочистих заходах у вишиванках і учні,і вчителі. А от випускники шкіл, на відміну від наших, мріють навчатися не у Києві або Харкові, а в якомусь із вузів Польщі.

Косівський ринок

Базар у Косові сам по собі схожий на етнографічний музей. Починається він дуже рано — мало не о п'ятій ранку. Центральне місце в ньому віддане не китайському ширвжитку, а майстрам-ремісникам. Там можна купити традиційну косівську кераміку, підписану прізвищем майстра (династії керамістів досі процвітають і шануюсться); дерев'яні витвори — від різьблених скриньок до скульптур; ткані вироби — ряднини, рушники, гобелени, а також вовняні ліжники, шкарпетки, старі глечики, від погляду на які в наших художників загорілися очі: ще б пак, такий цінний експонат для натюрмортів! Також можна було скуштувати бринзи, сирного коника, купити свіжої чорниці, запашного чаю із карпатських трав.

Музеї

Всі три музеї, які мені довелося відвідати, мали дві спільні особливості: вони були у приватній власності і пов'язані із фільмом Параджанова «Тіні забутих предків». Причому, за словами одного із власників, надходили пропозиції перевести музей на державне утримання, але отримали відмову: люди краще наглядають за своїм, аніж за державним. В один із днів нас повезли у сусіднє село Криворівню малювати стару гуцульську хату — ґражду, яку нащадки колишніх власників перетворили на музей. За формою вона нагадує маленьку фортецю і має закритий двір, який складався з хати і прибудованих до неї господарських приміщень. Входом до двору служила брама, яку на ніч закривали. Оскільки часто гуцульські оселі розміщувались не суцільно, а були досить розкидані у горах, то ґражду добре укріплювали, переважно для захисту від хижаків, чужинців, сильних вітрів. Ґражда у Криворівні (це було обійстя Палійчуків) стала основним об'єктом при зйомці стрічки Параджанова.

Наступним був верховинський музей стрічки «Тіні забутих предків», створений у хаті, де півтора року жив Параджанов, доки тривали зйомки. Цю хату режисер вибрав тому, що 1938 року у ній бував Олександр Довженко, який знімав тоді документальний фільм про гуцульське весілля. Симпатична жінка-екскурсовод у вишиванці розповіла нам, як Сергій Параджанов прийшов до тодішніх господарів Сориків і попросився пожити у гуцульській хаті, щоб побачити, як живуть люди, їхню щоденну працю. Понад 60 жителів залучив режисер до зйомок, 13 гуцулів їздили до Києва, щоб озвучити кінофільм. Налякані великим незнайомим містом, гуцули попросили Параджанова, щоб він забрав їх із готелю до себе додому і тиждень жили в його квартирі (жінки спали на ліжку, чоловіки — на підлозі, вкритій подарованими ліжниками). «Нам заплатили дуже великі гроші на той час — по 25 карбованців на один день. Мій чоловік-майстер за рік був не годен такі гроші заробити, як я за тиждень привезла», — згадувала одна з гуцулок. Гуцули протестували проти епізоду у фільмі, коли на наречених надягали ярмо. «Я вас не хочу образити або принизити, я лиш хочу підкреслити, яке є важке ваше сімейне життя», — відповів режисер. Життя було дійсно важке: женилися за домовленістю батьків, часто молоді до весілля були майже не знайомі. У родині народжувалося 10-15 дітей. Влітку чоловіки на кілька місяців йшли на полонини випасати худобу. Але батьки знаходили час не тільки для господарства, але й для того, щоб навчити дітей всьому, що знають.

Фільм, який потрапив до двадцятки найкращих фільмів і отримав численні нагороди, став нещасливим для режисера: Параджанова звинуватили у націоналізмі і почали переслідувати.

Також у Верховині є музей музичних інструментів Романа Кумлика. ґазда зустрів нас на ґанку кличем трембіти і запросив до хати — під музей виділена кімната у його домівці. Здається, там було все, що мало стосунок до гуцульського життя: посуд, робоче приладдя, одяг, взуття, музичні інструменти... Від барв розбігалися очі, і дехто з художників одразу кинувся замальовувати вподобані речі. Господар розповів спочатку про побут гуцулів, далі заграв на різних інструментах, в тому числі — на гуцульській волинці (називається «дудка», з якою його дід колись знімався у «Тінях забутих предків»). Найцікавіше було в кінці: господар дозволив усім бажаючим вдягтися та пофотографуватися у національному гуцульському одязі.

Епілог

Різноманітні враження вихлюпнулися на полотно та папір, і тепер вже художники розповідали барвами та ритмами про красу і багатство гуцульського краю. Після повернення додому очі сумували за синіми горами та смереками, легені — за чистим повітрям, а вуха — за українською мовою. Втім, зелений туризм у Карпатах стає все поширенішим, тож сподіваймося на нову зустріч.

Тетяна Кузик

Івано-Франківськ — Верховина — Чернігів